Деражне пам’ятає Ніла Хасевича

4 березня минає 60 років з дня загибелі Ніла Хасевича. Автор цих рядків не ставив собі за мету ґрунтовно простежити його життєпис: цим займається чимало інших людей. Однак багато років досліджуючи історію рідного краю, виявив деякі дані і про цього видатного художника. Можливо, вони будуть цікаві широкому колу читачів.

Працюючи з документами Рівненського обласного архіву, я кілька разів натрапляв на відомості про Ніла Хасевича та його предків. Сам Ніл Хасевич народився 12 листопада 1905 р. у селі Дюксині Деражнянської волості Рівненського повіту. Мав двох братів, активних просвітян. Один з них, Анатолій, працював учителем у сусідньому з Дюксином селі Жильжа, де в 80-90-х р. працював і автор цих рядків, маючи щастя ще в 1988 р. познайомитися з оригіналом твору Ніла. А ось перегляньте родовід митця, ще не досліджуваний, наскільки мені відомо:

  1. Батько Ніла, Антон Іванович, – дяк, згодом диякон у с. Дюксин. „Син причетника” з с. Тинне Рівненського повіту (тепер Сарненського району). Народився 6 липня 1868 року. Рано залишився без матері. У віці 14 років, як видно з документів, уже був сиротою. Освіту мав домашню. Дяком у Дюксині був з 25 березня 1898 р., дияконом – з 16 березня 1905 р. Дружину звали Феодотія Олексіївна, 1866 р. н.

  2. Діда Ніла звали Іван Хомич. Народився в 1828 чи 1829 р. в с. Вільні Острозького повіту. З 1852 р. був паламарем, а з 1878 р. дяком у Тинному. До того жив і, очевидно, служив у с. Бистричах, тепер у складі Березнівського району. Освіти не мав („в училищах не был”). „Поведінки дуже хорошої”, – засвідчує документ 1882 року. Мав чотирьох дітей: Петра, Антона, Ганну і Теклю. Тобто у Ніла був один дядько і дві тітки. Напевно десь є і їхні нащадки.

  3. Прадід Ніла Хасевича також був дяком. Служив у селі Вільні. Можливо, це село Вілія сучасного Острозького району.Знайшлося й кілька деражненських слідів Ніла Хасевича. Що він був у Деражному мировим суддею, знає кожен, хто цікавився його біографією. Про це повідомляє меморіальна дошка на одному з будинків села. А з газети „Наша перемога”, офіційного органу Деражнянського району, дізнаємося, що в часи німецької окупації художник був відомою постаттю в Деражному. Напівграмотний начальник деражненського НКВД Сентіщев писав у травні 1945 р.:„На початку липня 1941 року, разом з німецькими окупантами в Деражнянський район прибули і члени ОУН – жителі району Мартинчук Пилип, Рибак Григорій, Нерода Овсій та інші. Вони відразу взялися за організацію „самостійної” влади в нашому районі. З прихильників німців було обрано районну управу. Сюди ввійшли Химюк Хома, Штабровський Роман з дружиною Софією, Госкевич (треба „Гаськевич” – авт.), Бужко, Нерода, Хосевич (прізвище з помилкою надруковане в газеті, виділення наше – авт.). Вони почали свою роботу з того, що вбивали і грабували єврейське і польське населення, росіян і інших національностей. Частину людей вивезли в Німеччину”.Єдина правда в цій публікації – те, що згадані енкаведистом люди відразу взялися формувати на Деражнівщині самостійну владу. Зрозумівши, для чого німець прийшов на їхню землю, повстанці повиганяли окупантів із сіл, і вже навесні 1943 р. німці ховалися по великих гарнізонах: Костопіль, Іванова Долина, Клевань, Цумань, Оржів. І тільки зібравшись у великі групи, нападали на села. Так само, як і червоні партизани, котрі за два нальоти на Деражне забрали в людей 120 корів і 12 пар коней разом з возами, вбили 3 селян і 7 повстанців. Ще й тепер у селі можна почути: це було тоді, як на наше село медведівці нападали. То хто, скажіть, був оборонцем краю: повстанці, як Ніл Хасевичем, чи ті, що завертали до лісу череди селянських корів, позбавляючи людей засобів до існування, а після війни вивозили сім’ї до Сибіру? А от німці з сіл Деражнянського району людей до фатерлянду не вивозили, бо не могли контролювати територію через таких повстанців, як Ніл Хасевич. Хто не чув: „Від Деражна до Постійна – Україна самостійна”? Про це навіть згадує радянський письменник-класик Борис Харчук у тетралогії „Волинь”.Справді, Ніл Хасевич розбудовував у Деражному самостійну владу. Як освічена, інтелігентна людина, мав авторитет у селян. Через те й обрали мировим суддею. Вів просвітницьку роботу. В одному з номерів газети „Костопільські вісті”, за 5 липня 1942р., читаємо:„Деражне. В Деражному 21 червня, в неділю, себто в переддень роковин початку кінця червоного терору на Україні, п. Хасевич виголосив в місцевій „Просвіті” реферат на тему „Комунізм – наш ворог номер один”. Доповідь ця викликала велике зацікавлення та схвалення змістових думок прелеґента (доповідача – авт.)”.Брав участь у культурному житті. Напевно, й організовував його. Житель Деражного Петро Макарець не раз розповідав авторові цих рядків про свої зустрічі з Нілом. Під час війни в Деражному жило багато євреїв, що втекли від нацистів з центральної Польщі. Один з них був кваліфікованим музикантом, раніше працював у Варшавській опері. Разом з іншими музикантами він створив у містечку єврейський оркестр, який давав концерти для місцевого населення. На одному з таких концертів покійний Петро Маркович мав нагоду розмовляти з Нілом Хасевичем про музику. З наведених фактів видно, як Ніл Хасевич „вбивав і грабував єврейське населення” і як „вивозив частину людей до Німеччини”.А ось інший факт. У Деражному ще з польських часів був славний на всю округу драматичний гурток. Під час війни ще один такий гурток організував один із синів місцевого священика, Володимир Гаськевич, але вже в школі. 1942 року аматори ставили п’єсу Іванни Блажкевич „Тарас у дяка”. Петро Маркович, на той час підліток, згадував: „Ніл щось малював. А я читав і грав у п’єсі. Нілу я сподобався. Ти, каже, будеш артистою”. Саме так: не артистом, а артистою. Тоді так говорили. Петро Макарець проніс ці слова крізь усе життя. Тому й став відомим в області та за її межами артистом розмовного жанру і хормейстером. Працював у Рівненській обласній філармонії, керував хорами, зокрема в Деражному та Цумані. Колективи займали призові місця на оглядах.Отакі кілька штрихів до портрета Ніла Хасевича. З родоводу бачимо, що художник був кров від крові, плоть від плоті волинянином, а не чужоземним зайдою, як ті, хто розправився з ним 60 років тому. Пам’ять же про Ніла Хасевича – вічна.

                Володимир Шабаровський, член Національної спілки краєзнавців, м. Костопіль.